Земля кличе. Дерево роду Наталки Цмоць

«Мені вісім років. Третя кляса. Я новенька, нікого не знаю. Ми перенеслися з Лондону (канадського) до Оттави. То була французька школа. І мене вчителька представила: «Привітайте нашу новеньку Наталі». Я на неї дивлюся й кажу: «Вибачте, я не є Наталі, я є Наталка». А вона каже: «Ну, слухай, Наталі — це дуже гарне французьке імʼя для такої гарної французької дівчинки». Я обертаюся до класу: «Так, це дуже гарне імʼя для французької дівчинки, але я є гарна українська дівчинка, то, будь ласка, звіть мене Наталка». 

Нині перед іменем тієї восьмирічної дівчинки з французької школи пишуть «Надзвичайний і Повноважний Посол Канади в Україні». А на запитання «То хто ви: українка чи канадійка?» Наталка Цмоць відповідає: «Я — канадійка з українським корінням».

§§§

[Ми створили цю історію завдяки читачам і читачкам The Ukrainians Media, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся, щоб таких матеріалів було ще більше!]

§§§

Остання розмова 

1944 рік. На львівському залізничному вокзалі молодий чоловік проводжає дружину і сина. Хлопчикові два роки. Заходять у потяг. Жінка до останнього сподівається, що вони поїдуть утрьох, однак більше вони не побачаться. 

«То була остання розмова Марії і Костя. Він мав із нею їхати, вона думала, що вони разом їдуть. Він посадив її в поїзд і сказав: я залишаюся. Вона виїхала, він загинув через кілька місяців. Вона розуміла, що в Україну не повернеться: її родина була вислана в Сибір, проти неї вже була справа», — Наталка Цмоць розповідає про свого діда Костя Цмоця, окружного провідника ОУН, та бабусю Марію Білас, членкиню ОУН, сестру Василя Біласа, члена Дрогобицької бойової групи ОУН, страченого 1932 року. 

22 грудня 1944 року Кость зі своєю групою з дев’яти людей натрапить на облаву загону НКВС. Їх усіх розстріляють. 

Марія із сином Модестом кілька років проведе в Австрії. Про загибель чоловіка дізнається лише через багато місяців. Разом із сином їй вдасться перебратися до Канади. 

«Якби вони не виїхали, то мене і моєї сестри Мотрі б не було. Якби вони не виїхали, я би не існувала», — емоційно стверджує пані посолка. Вона звикла до складних розмов перед різними аудиторіями, але питання про родину її бентежить: «Боже, чого я плачу, я ніколи не плачу», — каже.

Історії, як совєти нищили її родину, вросли в Наталку з пелюшок.

Вона знала, що на Сибір вивезли всю родину по татовій лінії — рідних діда Костя: його батька, братів Михайла та Ярослава, сестер Степанію та Наталку: «Всі були маленькі, мацьопенькі. Мали дозвіл вернутися до Львова аж 1975 року. Їм не можна було вчитися в університеті». 

І всю родину по маминій лінії. 

Він — герой, він помер за Україну — казали про її діда, Костя Цмоця — пластуна, співробітника референтури служби безпеки Крайового проводу ОУН Галичини, керівника охорони підпільної радіостанції «Вільна Україна» («Афродита») — в середовищі української діаспори в Канаді. 

Автор документального роману «Радіо Афродіта» Олег Криштопа розповідає, що радіостанція українського руху опору була розташована у селі Ямельниця на Сколівщині. Виходила в ефір кількÐ